Слава Ісусу Христу!
Ваше Високопреосвященство, Апостольський Нунціє Jean–Claude, Преосвященніші Владики, всесвітліші та всечесніші отці, преподобні сестри, високодостойні представники влади України і Німеччини, шановні гості, дорогі у Христі брати і сестри!
З великою радістю та вдячністю Богові, зібралися ми сьогодні у цьому катедральному храмі Покрови Пресвятої Богородиці, щоб святкувати 50-літній ювілей українського Екзархату в Німеччині. Коли з перспективи сьогодення поглянемо на цю конкретну історичну подію, то без жодного сумніву можемо ствердити, що вона була великим ділом Божого промислу.
У минулому ХХ ст. наша Церква і народ пережили дуже нелегкі часи. Українською землею проходили фронти І і ІІ Світових воєн; вона потерпала від безбожної політики та дій комуністичного режиму, який штучно створив для України Голодомор – явище, яке за своїм масштабами і жахливими наслідками можна порівняти з Голокостом; була спроба знищити і стерти з лиця землі нашу Церкву, і як результат, у в’язницях і на засланнях вона втратила велику частку свого духовенства і мирян…
Однак Господь могутньою своєю рукою вчинив так, що ці важкі для нашої Церкви події дали поштовх для її зміцнення, поширення та розвитку. Маю тут на увазі феномен розвитку структур нашої Церкви поза межами України, куди прямували наші вірні, гнані лихоліттями на власній землі. Два роки тому ми відсвяткували 100-літній ювілей створення єпархії в Америці. У цьому році наша Церква відзначає цілу низку ювілеїв. Минає 40 років від посвячення храму св. Софії у Римі. З цієї нагоди у жовтні там відбудуться величаві урочистості.
А сьогодні ми так чисельно зібрались у цьому прекрасному храмі, щоб урочистою Божественною Літургією віддати хвалу Всевишньому за нагоди ще однієї події - 50 років тому був заснований Апостольський екзархат для вірних нашої Церкви у Німеччині та Скандинавії. Святкуючи цей ювілей, маємо чудову нагоду, насамперед, подякувати Богові за Його опіку, за Його батьківську турботу та любов до нашого страждального народу. У ті страшні повоєнні часи лихоліття, поневіряння, непевності за своє майбутнє Господь був із нами. Сьогодні можемо сказати разом із псальмопівцем: «Я шукав Господа, і він почув мене, і звільнив мене від усіх моїх тривог» (Пс. 34, 5). Тоді, коли впали всі людські опори, залишилася Його всесильна правиця, яка піднесла і прославила свій народ. Хто сьогодні зумів би почислити усі сльози, терпіння, ревні молитви за рідний край і його кращу долю, ті численні жертви, що переніс наш народ від далекого Сибіру, Казахстану і аж до Північної і Південної Америки?
До зміцнення і розбудови нашої Церкви за межами України спричинились два наших великих мужі - митрополит Андрей Шептицький та свідок переслідуваної, але нескореної Церкви Патріарх Йосиф Сліпий. І в цьому році ми відзначаємо їх ювілеї: 25 років з дня смерті великого ісповідника віри і Патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого та 65 р. з дня смерті великого сина українського народу і Церкви – митрополита Андрея Шептицького.
У ці урочисті хвилини хотілося б коротко відтворити у пам’яті історію УГКЦ на німецьких землях у ХХ ст. Організована душпастирська опіка в Німеччині для наших вірних почалася з початком 20-го століття. Число українців становило тоді близько 50 тис. осіб, які селилися у Сльонзьких частинах, або в Бремені, Гамбурзі на території Райнлянду. У 30-их роках постійно приїжджали українські студенти-богослови, які навчалися у колегії св. Андрія в Мюнхені. Підчас Другої світової війни число українців в Німеччині зросло до 2-ох мільйонів осіб, більшість з яких були переслідувані комуністичним режимом. У післявоєнні часи більшовики, прикриваючись т.зв. репатріацією, обманом або примусом повертали українців до Радянського Союзу, щоб потім заарештувати та вислати на важкі каторжні роботи. Тому багато українців у цей період виїжджають до Америки, Австралії, Аргентини, щоб влити нові сили у нашу Церкву на цих землях.
Церква не могла залишити без душпастирської опіки своїх вірних. У 1927-му році слуга Божий митрополит Андрей Шептицький створює душпастирський деканат в Берліні, де працював о. д-р Петро Вергун, якого в 1940 р. папа призначив Апостольським візитатором і адміністратором для наших вірних в Німеччині. Його життя закінчилось трагічно – 22 червня 1945 р. більшовики заарештували і заслали його на примусову працю в Сибір, де він помер 7 лютого 1957 року. Святіший Отець Іван Павло ІІ під час своєї паломницької подорожі в Україну в 2001 р. проголосив його блаженним. Як відомо, смерть мучеників – насіння християн, тому смерть ісповідника віри о. Петра не тільки не припинила розвиток нашої Церкви у Німеччині, а й поблагословила новими здобутками. Справа о. Петра Вергуна знайшла продовження через служіння таких осіб, як о. Микола Вояковський та о. прелат Петро Голинський. Не можна не згадати при цій нагоді владику Івана Бучка, який як Апостольський візитатор в Західній Європі також опікувався станом справ у Німеччині.
У 1959 р. наступає новий етап у житті нашої Церкви в Німеччині. 17 квітня 1959 р. папа Іван ХХІІІ створив і проголосив своїм Декретом Апостольський екзархат для українців-католиків візантійського обряду в Німеччині. Першим Екзархом став владика Платон Корниляк, який заклав основи для душпастирської праці. Коли в листопаді 2000 року помер Владика Платон, то його наслідником у 2001-ому році став владика Петро Крик, який продовжує важливу місію своїх попередників у Німеччині та Скандинавії.
У цьому році ми відзначаємо ще один ювілей – 20 р. виходу нашої Церкви з підпілля, і у Львові саме в цей час проходять соборні подячні моління Богові за воскресіння нашої Церкви. Сьогодні - Неділя перед святом Воздвиження Чесного Хреста. Наскільки це знаково! Ми, християни, вшановуємо хрест. Хрест – знак терпіння і смерті. Але у Христі Господі він набуває нового значення. Християнський хрест не закінчується смутком, а веде до радості воскресіння. Як це символічно, що головна тема сьогоднішньої неділі – хрест – перекликається з гаслом нашого Патріарха Йосифа Сліпого! Per aspera ad astra - Через терні до зірок! Через страждання та переслідування - до свободи і радості. Від скованості залізними лещатами колишнього Радянського Союзу – до поширення по цілому світі. Вірні нашої Церкви понесли її як апостоли євангельську вістку – від «української Палестини» до всіх континентів світу. Ось таким шляхом у минулому ХХ ст. пройшла наша Українська Церква. Вона носила на собі рани Христові, щоб засвідчити Йому вірність і за це отримала змогу вільно святкувати торжество Воскресіння.
Сьогодні, згадуючи цю нашу недалеку історію, я не можу не згадати і Вас, що своїм життям і працею допомогли Божому Провидінню так мудро вести нашу Церкву. Ви були свідками мовчазної Церкви у Західній Європі, розповідаючи світові про тернисте життя українців за залізною стіною. Тому, від імені УГКЦ у Львові і Донецьку, у Дрогобичі і Харкові, у Києві та Одесі, я хочу подякувати нашій Церкві на німецьких та скандинавських землях. Дякую, що зберегли віру своїх батьків. Це Ваші працьовиті руки на згарищах і руїнах війни творили своє релігійне і національне буття. Віра у Бога, любов до України скріплювали Вас у нелегких умовах табірного життя, надихали до організації громад, будови церков, створення різних національних культурно-наукових інституцій. Дякую, що не асимілювались, а залишились вірними синами і дочками свого народу. Дякую за духовну і матеріальну допомогу та велику моральну підтримку.
Святкування сьогоднішнього ювілею не тільки повертає нас у минуле, але і дає підстави з надією дивитися у майбутнє. Ми щоденно зустрічаємося з різноманітними труднощами та проблемами. Не бракує їх і в церковному, релігійному житті. Поширення морально-соціальної кризи, індивідуалізму, споживацтва негативно впливають на духовне життя кожної людини, в тому числі і на вірних нашої Церкви, внаслідок чого розпадаються спільноти, втрачається сакраментальний характер подружжя, руйнується родинне життя. Але ми, уповаючи на Бога, маємо старатися, щоб максимально протидіяти цим негативним явищам, творити і зміцнювати українські спільноти на основі заповіді любові до Бога і ближнього, розвивати патріотизм і почуття приналежності до українського народу, його культури і традицій, пам’ятаючи про святий обов’язок зберегти досягнення попередніх поколінь.
Треба пам’ятати, що ми, українці на поселеннях, є також тими, хто може і повинен свідчити про український народ, його древню і багату культуру та про нашу Церкву, увінчану подвигами мучеництва та ісповідництва віри, а це все ставить перед нами ще більші вимоги. Найперша вимога – це єдність. Коли ми єдині, то зуміємо осягнути багато, а коли роз’єднані в розбраті, зосереджені лише на своїх особистих потребах, то за якийсь час втратимо і те, що здобули важкою працею наші попередники. Оживляймо наше парохіяльне та національне життя! Не зневірюймося! Були часи набагато страшніші і менш сприятливі, але ми вистояли. Ось таку Церкву плекаймо всюди. Будуймо її на підвалинах заповідей любові до Бога і ближнього. Таким чином, ми продовжуватимемо справу наших великих попередників митрополита Андрея та Патріарха Йосифа, а Церква Христова на землі розвиватиметься і міцнітиме до Патріаршого устрою. Вимолюймо сьогодні у Господа, щоб він благословив нас на цьому важливому шляху!
Ще раз дякую Богові з цілого серця, що можу привітати всіх вас в щасливий ювілей 50-ліття Українського Екзархату в Німеччині. Нехай благословенний буде наш Господь за Його милість до нас. Піднесімо Йому нашу подячну молитву і запитаймо в покорі: «Що віддам Господеві за все, що Він учинив мені»? Нехай святкування цього ювілею допоможуть нам знайти відповідь – чого сьогодні від нас чекає Господь, Його свята Церква і наш народ? Нехай благословення Боже, заступництво Пресвятої Богородиці, молитви блаженного мученика о. Петра Вергуна, владик Івана Бучка, Платона Корниляка та всіх ісповідників нашої святої віри знаменують початок нового, ювілею нашої Церкви на цій Богом благословенній землі.
А благодать Господа нашого Ісуса Христа, і любов Бога і Отця, і Причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами! Амінь. Слава Ісусу Христу!
20.09.2009 р. Б.
+ Ярослав (Приріз),
єпископ-помічник Самбірсько-Дрогобицької єпархії